З родоводу Романа Фабрики

У тихому закутку, що неподалік залізничної станції Івано-Франківськ, стоїть незвичайний будинок, в якому засвідчена матеріальна культура однієї родини, а саме Романа Фабрики, котрий упродовж багатьох років збирав речі й знаряддя праці, пов’язані з професіями батька і матері. 

Роман Фабрика пишається тим, що народився в багатодітній сім’ї службовця-залізничника у 1940 р. Він згадує: «А було нас семеро — Ярослав, Марія, Ірина, Казимир, Надія, Юрій і я. Під час війни Марія застудилася. Доброго лікування не було. Працювала на залізниці. Мала трьох дітей. Поховали поряд з батьками на цвинтарі в Угорниках. Чому там? Бо в Угорниках у 1903 р. (майже 110 літ тому) народився мій батько — Михайло Несторович. Мій дідусь — Нестор Іванович — ще за австрійських часів прокладав колію від Станіслава до Чернівців. Нестор Іванович — теж з Угорників, також працював на залізниці. Наша сім’я віддала сталевій магістралі більше 360 років життя. Залізничниками були мої прадід, дід, батько, сестра, брат, швагри. Та і я навчався в залізничній школі, а виробниче навчання проходив у майстернях паровозного депо».

Треба сказати, що в усі часи залізниця давала роботу людям, бо належала до стратегічних галузей у кожній державі, тож у будь-якій країні залізничники користувалися і користуються шанобливим ставленням до них. 

Пан Роман навчався читати не з букваря, а з батьківських службових інструкцій і книжок з техніки безпеки. Відтоді й розпочалися життєві університети. Зі службою на залізниці батька пов’язаний і такий факт. У 1939 р. він винайняв товарний вагон для перевезення майна з Польщі. Поїзд потрапив під бомбардування. Вагон був розбитий, а все майно втрачене. Батько разом з документами довго зберігав багажну квитанцію. Тепер вона зберігається в приватному Музеї родинних професій. 

Це унікальний музей в українському культурному просторі, бо тут зібрано найрізноманітніші предмети, що унаочнюють понад 150 професій родичів Романа Фаб­рики, серед яких були хлібороби, лісоруби, ковалі, вчителі, лікарі, кравці, пекарі, агрономи, пасічники, пожежники, шахтарі, водії, архітектори та спортсмени.

В експозиції представлені австрійська швейна машинка «Zinger», якою користувалися теща і дружина власника музею, численні інструменти, пристрої, приладдя, куделя, борона, прядки, теле- та радіолампи. Над усім цим багатством — ікона із зображенням святого Миколая Чудотворця. 

Роман Фабрика є справжнім колекціонером, котрий любить збирати і вивчати предмети наукового та культурного вжитку. У його кабінеті розгорнуто цікаві колекції мінералів, книжкових мініатюр, екслібрисів… Усе це десь ним знайдене, куплене, виготовлене або ж йому подароване. 

Найцікавішими з експонатів музею родинних професій пан Роман вважає пристрій з часів Австро-Угорщини для обсмажування та перемелювання кавових зерен і банку з-під кави ще довоєнного — польського — виробництва. Музей приваблює туристів не лише з України, а й із-за кордону.

Хочемо відзначити, що Роман Фаб­рика — член Національної спілки журналістів України, заслужений журналіст України, багатолітній репортер місцевого та республіканського радіомовлення, фундатор телебачення в Івано-Фран­ківську, власкор Укр­інформу в Іва­но-Франківській області — і патріот. Адже кожен українець повинен знати свій родовід. Бо саме через нього передаються звичаї та обряди рідного народу. Хранителем свого родоводу і є відомий журналіст Роман Фабрика. 

Михайло Садовий
Газета «Магістраль» 
№ 55 за 25–31 липня 2012 р.

 


 

Увесь рід — під одним дахом 

Іванофранківець Роман Фабрика створив на своєму обійсті перший в Україні музеї родинних професій

…Сон насправді був віщий. Музей ніби «матеріалізувався» із паралельного реальності світу: з’явилися чіткі архітектурні обриси майбутньої будівлі, елементи оздоблення і навіть — півник–флюгер на верхівці даху. «Я з подивом проснувся о третій, — пригадує Роман Михайлович. — Третя ночі для мене певною мірою символічна, бо народився саме в цю пору доби і після півночі мене частенько навідують цікаві ідеї. Побачений у сні музей теж чітко зафіксувався. Дружина підтвердить, що це — не вигадка, бо тоді вранці їй відразу про все розповів. Мабуть, у «розібраному» вигляді проект уже давно існував десь у глибинах моєї свідомості, аж поки ось так несподівано дав про себе знати».

Сам у себе за свої

Від нічних музейних видінь до їх утілення в конкретний об’єкт, що гармонійно вписався в ошатне подвір’я ініціатора новобудови на тихій вулиці Київській, минуло не більше півроку. Такі темпи реалізації проекту, звісно, під силу лише енергійним і цілеспрямованим особистостям. Хто знає Романа Фабрику, патріарха прикарпатської журналістики, неодмінно підтвердить: він — саме з таких. Щоправда, після 70-річчя ювіляр свідомо почав потроху збавляти житейську швидкість — лікарі радили поберегти серце. Та на цей час перший невеликий корпус музею вже аж по шатроподібний дах був наповнений різноманітними, подекуди чудернацькими експонатами, більшість яких тримали в руках далекі та нині сущі представники їхнього великого роду.

Музей родинних професій греко–католицький єпископ освятив 13 вересня 2005–го. Саме цього дня Анні Андріївні, мамі Романа Михайловича, виповнилося б 100 років. Вона лише трохи не дожила до свого столітнього рубежу й урочистостей з нагоди створеної сином унікальної збірні старожитностей. Та її портрет разом з іконою Миколи-чудотворця, покровителя ремесел, став духовним оберегом музею, а медаль та орден «Материнська слава» (в багатодітній сім’ї Фабрик народилося четверо хлопчиків і троє дівчаток) — найдорожчими експонатами.

«Усе це я зробив без жодної гривні і жодної цеглини сторонньої допомоги, — хвалиться господар. — Правда, нічого ні в кого й не просив. Девіз музею: «Від плуга — до комп’ютера». З електронікою не було проблем, а плуга довелося пошукати — купив аж на Коломийщині, в однієї овдовілої ґаздині. З мого родинного реманенту мало що зосталося — його, як і чималі статки працьовитих родичів-селян по маминій лінії (мали 26 моргів поля), зухвало відібрала радянська влада».

Послідовників — негусто

Коли Роман Михайлович, серйозно зацікавившись своїм генеалогічним древом, почав докопуватися до глибших коренів, то зробив несподіване відкриття: за двісті останніх років представники його роду освоїли понад півтори сотні професій. Серед них — хлібороби, лісоруби, ковалі, пасічники, музиканти, лікарі, кравці, вчителі, пекарі, агрономи, пожежники… Не було, жартує дослідник, хіба що вінценосних осіб та депутатів парламенту. Мабуть, через відсутність представників у цьому елітному середовищі їхнім родом не надто цікавилися літописці. Отже, тепер непросто дізнатися, звідки ж узялося таке не­звичне для Галичини прізвище «Фабрика» з наголосом на другому складі. За однією з версій, після невдалої російської кампанії наполеонівських військ на Прикарпатті оселився вояк-італієць Фабріціо, котрого по-місцевому називали Фабрикіо. З кожним новим поколінням прізвище видозмінювалося, допоки радянські паспортисти не поклали цьому край, записавши більш зрозуміле пролетарям слово «Фабрика».

З-поміж розмаїття ремесел, якими вправно володіли попередники, найпочеснішим у їхній родині був фах залізничника, започаткований дідом Нестором, котрий iще за цісаря прокладав колію від Станіслава до Чернівців. Батько власника музею, Михайло, перебував на колійовій, як кажуть галичани, службі чотири десятиліття. А загальний залізничний стаж Фабрик уже перевищує 300 років. Тому в експозиції представлено чи не найбільше речей, пов’язаних саме з роботою залізниць, зокрема й давні ліхтарі та семафор кінця ХІХ — початку ХХ століть. Зате журналістів й архітекторів у роду — лише по одному. Та обоє — вельми шановані в су­спільстві люди: Роман Михайлович — заслужений журналіст України, його молодший рідний брат Юрій — лауреат Державної премії України в галузі архітектури.

У музеї зосереджено сотні інструментів, пристроїв, механізмів, апаратів, предметів побуту, різноманітне домашнє начиння, посуд, одяг. Серед унікальних експонатів — родинний, виготовлений 200 років тому австрійськими майстрами світильник і такого ж віку ваги, що збереглися в родині дружини Оксани (вона за фахом — учителька англійської мови). Не один рік ентузіаст усе це збирав, реставрував, лагодив, щоб не тільки зберегти безцінні реліквії для прийдешніх поколінь своєї родини, а й показати всім бажаючим. «Звісно, не кожен може дозволити собі музей на власному обійсті, проте шанувати свій родовід, вивчати досвід попередників — це надзвичайно цікаве і дуже корисне заняття, — переконує пан Роман. — Я знаю вже кількох іванофранківців, котрі після оглядин моїх експозицій і в себе почали облаштовувати невеликі родинні куточки. Один знайомий, приміром, для цього пристосував балкон, відома в місті пані — підвальне приміщення. Радий, що з’явилися послідовники, хоча їх iще негусто».

З кожним наступним після відкриття музею роком експонатів стає все більше й більше. «Торік я вирішив побудувати другий корпус, — ділиться планами Роман Михайлович. — Виготовив проект, закупив цеглу, але син із моєю дружиною запротестували: «Досить нам тих музеїв». Довелося обмежитися літнім павільйоном.

Не музеєм єдиним

«Знали б ви, як важко все це йому дається, — приєднується до розмови дружина Оксана, почувши репліку чоловіка про свою протидію музейній розбудові. — Роман — людина надзвичайно пунктуальна й ретельна, а майстри нині самі знаєте які. Він дуже переживає, коли вони роблять щось не так, як він задумав. А йому ж треба берегти серце й уникати стресів. У нашому будинку є ще свій сімейний музей, не призначений для відвідувачів. Це — наш особливий світ і куточок найтепліших спогадів. Разом ми — 46 років. За цей час Роман багато чим захоплювався. Ми вже його просили трохи вгамуватися. А він — хоч що хоч: не переїдав, каже, горілки не пив, на пляжах догори черева не лежав, то можу дозволити собі витратити якусь копійчину на те, чого моя душа хоче».

Коло вподобань пана Романа справді настільки обширне, що важко збагнути, як він усьо­му цьому давав раду, адже до 65 років був офіційним представником Укрінформу на Прикарпатті і, шастаючи по області в пошуках новин, дуже часто випереджав значно молодших репортерів. Та зумів ще й зібрати добротні колекції мініатюрних книг, значків (має срібну медаль із виставки), пам’ятних медалей, поштових марок, монет, дзвіночків, екслібрисів й антикварних тарелів.

Крім того, займається садівництвом, городництвом, ландшафтним дизайном, завдяки чому сім соток його обійстя, розташованого неподалік центральної частини Івано–Франківська, перетворилися на мікрооазу. Після її відвідин й авторові цих рядків нарешті відкрився секрет приготування Романом Фабрикою фірмових вуджених ковбас та шинки, якими він донедавна пригощав колег на Великдень. Кажуть, що в редакції після цього ще тиждень витав такий аромат, що ніяка творча думка тамтешнім працівникам до голови не лізла. «Це ще один плюс на користь дбайливого ставлення до надбань наших попередників, — усміхається Роман Михайлович і бере з музейної полиці раритет у чорній палітурці. — Ось наша родинна книга кулінарних рецептів від 1891 року. Вона й допомагає мені готувати делікатеси. Просто, доступно та дуже смачно. Перевірено століттям».

Іван Крайній
«Україна молода», 21 березня 2012 р.

 


 

В Ивано-Франковске открылся музей одной большой родни

В небольшой комнате на стенах, под потолком и даже на самом потолке — множество семейных реликвий. Чего здесь только нет! Американская печь, трехголовый примус, керогаз, австрийская буржуйка, прялка, веретено. Радиоприемники 30–60-х годов (к слову, все действующие) подключены к сети. Оригинальные кованые комнатные лампы, люстры… Часы — от отца, «ходики» — от бабушки, утюг-чугунка — от тетки. Нет, это уже не хлам, который валяется где-то на чердаках или в кладовых — в эти вещи вдохнули новую жизнь.

В архивах следов не искал

Сказочный домик с флюгером в виде букв FR обращает на себя внимание каждого, кто приходит на подворье усадьбы Романа Фабрики. Табличка на домике гласит: «Музей родинних професій». Чтобы осуществить свой замысел и создать музей собственной семьи, журналист Роман Фабрика не стал искать родословных в архивах.

— Это только графья да князья оставляли жизненный след на бумаге, — говорит Роман. — А мои родственники были люди от сохи, пахари и ремесленники. Их трудом полнилась наша земля.

Я проследил свой род за 200 лет и отыскал там представителей 150 профессий, а затем попробовал воссоздать каждую в экспонатах-символах.

Интерес к окружающему миру у Романа Фабрики профессиональный, поэтому собрать фамильные раритеты ему было несложно. К тому же надо знать галичан, которые всегда хранили и хранят какие-нибудь вещицы деда, бабы, прадеда.

Родным сразу понравилась идея Романа, но тем не менее расставаться с семейными реликвиями они не торопились. Однако энергия и дар убеждения, которым виртуозно владеет Роман, подействовали как волшебная палочка.

— Ну и кто о вас узнает? Сидите тут в хате, изредка берете в руки семейные реликвии и смотрите на них, — внушал Роман родичам. — Отдайте мне, а я покажу их людям. Начнут больше уважать профессии сапожника, швеи, пекаря, кузнеца!

Ремесло — вот надежный кусок хлеба

— Сейчас все посылают своих детей учиться в вузы, — говорит Роман. — А наши деды передавали им ремесла, учили работать руками — вот надежный кусок хлеба! Благодаря своему умению выжили во времена войн, разрухи и голода.

Да, определенно талантлив был дед Романа — строитель карпатских хат-срубов. В музее есть пила, с которой он в начале ХХ века ездил на заработки в Филадельфию, где прослыл лучшим столяром. Вернулся, привез денег и такую хату отгрохал!.. Сохранился и его «американский» сундук.

А еще в музей перекочевали кованая детская люлька, в которой на протяжении 150 лет баюкали несколько поколений галичан; довоенная баночка с зернами кофе, принадлежавшая дяде жены — владельцу магазина в городке Снятин, а также специальное приспособление для поджаривания зерен; штопор, которому почти 200 лет; бронзовая ступка из бабушкиной корчмы и многое, многое другое.

— Сегодня в каждой квартире звонки с обычной пластмассовой кнопкой, а я нашел старый — дедовский, — гордо рассказывает Роман. — Он деревянный, но так виртуозно выточен, что от литого и не отличишь! 

Были у нас в роду и свои «голохвастовы», то есть цирюльники. По селам, где жили мои родственники, парикмахерских не существовало, но у каждого зажиточного селянина в доме имелась ручная машинка для стрижки волос, хорошие ножницы и пузырек с пульверизатором.

Пятый из семерых

В музее есть множество инструментов: старые необычной конструкции паяльники, молотки, рабочий инвентарь сапожника…

— Что это за игрушечная швейная машинка? Видимо, детская? — интересуюсь я.

— Нет, это не то, что вы думаете, не игрушка из супермаркета. Это машинка моей мамы, — отвечает Роман. — Она называется «билызнярка», на ней шьют тонкое постельное белье. Мы, дети, очень любили крутить ручку этой самой машинки.

К слову, Роман открыл семейный музей в день 100-летнего юбилея матери.

— Мою маму наградили орденом «Материнская слава», — продолжает Роман. — Нас у неё было семеро. Я пятый по счету. А отец работал на железной дороге. Вот его фонарь и шапка. Я даже учился читать по его «Железнодорожным правилам».

Как Фабрицио стал Фабрикой

Роман знает немало занимательных историй о своих предках. К примеру, появление фамилии Фабрика он связывает с французским солдатом, который пришел с армией Наполеона, — неким Фабрицио. Французу приглянулась галичанка, и он остался, а вскоре его имя местные писари сократили на свой манер, и вышел Фаб­рик. А когда в 1939-м году к власти пришли большевики, фамилию отца тут же переделали на «пролетарский» манер — Фабрика.

— Я сам, прежде чем стать журналистом, перепробовал немало профессий. Работал на шахте в Воркуте, потом киномехаником, — вспоминает Роман. — У меня даже имеются, так сказать, собственные изобретения.

— В журналистике?

— Да. Когда в 90-е годы обращение «товарищи» стало неактуальным, а «шановне панство» еще не воспринимали, я на местном телевидении ввел обращение «Шановні краяни!» — от слова «край». Оно прижилось и в ходу до сих пор.

Покидая необычный дом, я чувствовала благодарность человеку, который вот так на ровном месте сумел поставить своеобразный памятник своему роду, не пожалев на это ни времени, ни денег, ни усилий.

Лариса Марчук
Газета «Комсомольская правда» в Украине» за 28 декабря 2005 г.

 


 

Ідея стає реальністю

Щось не пригадується, аби в Україні хтось з любові і пошани до родинних надбань загорівся ідеєю створити музей родинних професій. А в Івано-Франківську такий нещодавно відкрився. Автор ідеї, проекту, дизайну, а рівно ж і власник, і збиральник численних експонатів, заслужений журналіст України, власний кореспондент Українського національного інформаційного агентства Роман Фабрика. Ветерана-репортера знають за журналістський хист, щирість, любов до рідного краю і людей не лише на Прикарпатті. Як розповів Роман Михайлович, думку про створення такого музейного закладу він виношував усе життя. І, слава Богу, ідея нарешті стала реальністю.

У приміщенні, збудованому його руками, знайшли свій притулок сотні атрибутів, котрі пов’язані з професіями родинної династії Фабрик за останні 200 літ: інструменти, пристрої, механізми апаратів, предмети побуту, всіляке домашнє начиння… Дуже влучно автор підібрав девіз для родинного музею: «Від плуга до комп’ютера». Від усього, що представлено в експозиції, віє українським духом і домашнім теплом. Споглядаючи, здавалося б, звичні, буденні речі, наче бачиш руки відомих і невідомих хліборобів, шевців, ткачів, тесль. Були в родині Фаб­рик й кооператори, які стояли біля витоків руху в Галичині ще на початку минулого століття. У пам’ять про це в музеї є експонати з крамниць тогочасних споживчих кооперативів, а також перших молочарських кооперативів на Львівщині, звідки й тягнеться родовід. Загалом же музейна експозиція розповідає про півтораста родинних професій, відомості про які зміг відстежити журналіст. Збереглися згадки про пасічників, архітекторів, агрономів, зоотехніків, учителів, садівників, геологів, лісорубів, пожежників, кіномеханіків, фотографів — всіх і не перелічиш… А ще — добрі ґазди, майстровиті люди, які вміли «з нічого зробити щось», викопати криницю, змайструвати воза і підкувати коня… Вони були справжніми інженерами-винахідниками. У музеї представлено добротно відреставровані плуг і борону, старовинну прялку і керамічний посуд, художнє ткацтво і ковальські інструменти, давній пристрій для смаження кавових зерен, з якого роки не вивітрили аромат давніх часів, і до болю знайомі жорна. Пригадалися слова Василя Симоненка: «Цілую руки, що крутили жорна у переддень космічної пори…».

«Створюючи музей, — говорить пан Роман, — я поставив перед собою мету увічнити пам’ять про всю нашу велику трудову родину, про ближню і далеку, яку доля розкидала по америках та канадах, австраліях та великобританіях, по холодних сибірах, про людей знаних і маловідомих. Назвати їхні професії, розповісти, чим займались, якими інструментами, знаряддями користувалися, з чого жили і чим заробляли на хліб насущний. З плином часу ці сімейні реліквії, які називаємо старожитностями, що десятиліттями слугували людям, набувають особливої цінності. І не тому, що антикварні, а що зберігають у собі дух свого часу, живу пам’ять про дідусів і бабусь, батьків, братів, сестер». 

Хоча минуло лише кілька тижнів з часу заснування «Музею родинних професій», а у дворі пана Фабрики з екскурсіями вже побували школярі, студенти, музейною філософією зацікавилися історики, краєзнавці, колеги по перу. В оточенні такої оригінальної експозиції мимоволі замислишся про власне коріння, свій родовід, насущне та духовне, про своє місце у житті…

Михайло Мазур
Івано-Франківськ, газета «Порадниця»

 


 

Музей родинних професій Романа Фабрики — серед найунікальніших в Україні

Музею родинних професій, створеному заслуженим журналістом України іванофранківцем Романом Фабрикою, виповнилося вісім років. У музейній експозиції, розміщеній у спеціально спорудженому приміщенні на невеликому подвір’ї практично в центрі Івано-Франківська, зібрано атрибути 150 професій, освоєних представниками родини Фабрик протягом двохсот років, а також предмети побуту. 

Тут можна побачити знаряддя праці залізничників, ковалів, архітекторів, пасічників, будівельників, геологів, шахтарів, музикантів, агрономів тощо.

«Музей — моє дітище, — каже Роман Фабрика. — Побачив його уві сні. Втілювати побачене допомагали син та онук. Девіз мого музею: від плуга — до комп’ютера». 

За час існування музею його оглянули понад шість тисяч відвідувачів, серед яких — колеги-журналісти, краєзнавці, викладачі, студенти та школярі. У музеї проводяться уроки з вивчення усної народної творчості, історії рідного краю. 

«У такому музеї можна організовувати майстер-класи для музейників, екскурсії не лише для учнів, а й для студентів-істориків», — переконаний начальник управління культури, національностей та релігій облдержадміністрації Володимир Федорак.

За версією журналу «Фокус» музей родинних професій увійшов до п’ятірки найунікальніших приватних українських музеїв. «Для мене це найвища нагорода, — ділиться Роман Фабрика і додає: — У планах — видати книгу про музей».

Газета «Західний кур’єр»

 


 

 

Родина, родина, від батька й до сина, від матері — доні тепло передай

Таке, мабуть, трапляється з кожним: аж до сліз кортить повернути назад невблаганний час, зустрітися з дорогими людьми і таки сказати їм не сказані колись слова, розпитати про те, що раніше здавалося неважливим, погортати разом родинний фотоальбом і пригадати — ким були ці люди на знімках, як жили, про що мріяли… Кожна доля — цілий світ, а деколи — справжній роман. Комусь то видається цілком природним: у наш стрімкий час — час великих перегонів та виживання — треба думати про перспективи, дивитись у майбутнє. І потрібно дійсно велике серце, щоби попри все — вмістити в ньому всесвіти інших життів, любити людей і щиро цікавитися ними.

Саме з таким непідробним інтересом ставиться до всіх, кого зустрічає на своїх шляхах-дорогах, заслужений журналіст України, власний кореспондент Укрінформу в Івано-Франківській області Роман Михайлович ФАБРИКА — володар золотого пера (до речі, відзначеного однойменною премією), пристрасний колекціонер. За будь-якої нагоди він поповнює свої численні тематичні збірки, які годі й перелічити — марок, вінілових платівок, значків і навіть … голосистих старовинних дзвіночків. Та найбільший скарб п. Романа — то збережені в пам’яті й на плівці людські долі — світлі й трагічні, мудрі й повчальні… Більшість із них лягли в основу його радіопередач і публікацій. Але завжди були у цій колекції найдорожчі «експонати», про які знали лише найближчі — родинні життєписи, передані з покоління в покоління історії і, ясна річ — пов’язані з ними сімейні реліквії. Напевно, подібні зберігаються в багатьох родинах — прабабусина праска чи прядка, самовар, що напував колись духмяним чаєм прапрадіда, передана у спадщину давня вишиванка чи столітній горщик, у якому багато років тому чиїсь рідні руки помішували смачний кулешик… Однак небагатьом спадає на думку, що із плином часу ці речі набувають особливої цінності — не тому, що антикварні, а тому, що зберігають у собі дух минулих поколінь і живу пам’ять роду, можуть розповісти чимало цікавого про своїх колишніх власників. Варто тільки прислухатися — всім серцем.

Ось таких бувальщин сповнений кожен куточок дивовижного будиночка, який нещодавно з’явився … просто на подвір’ї у п. Фабрики. Схожий на казкову хатку, із задерикуватим півником на дашку, він гостинно прочиняє двері всім охочим здійснити мандрівку в минувшину — аж на 200 років назад. Саме такий період — від 1805-го до 2005-го років — охопив господар у домашній збірці старожитностей, які відтепер стали … експонатами відкритого для широкого загалу музею. Та не простого, а «Музею родинних професій». Роман Михайлович загорівся ідеєю його створення ще рік тому. Бо якщо родинні музеї іще можна знайти на туристичній мапі України, то власне професійних — катма. Хоча екскурс у трудове минуле селян, ремісників, службовців може бути не менш захоплюючим, аніж реконструкція дворянського способу життя. Наприклад, у колекції п. Фабрики фах його предків представлено символічно. Про батька-телеграфіста нагадує телеграфний апарат, на якому й зараз можна вибити морзянку, про лісорубів — пила, про залізничників — колійовий ліхтар, про кравчинь — швейна машинка, про музикантів — баян, про лікарів — медичні інструменти, про мисливців — патронташ і здобуті трофеї, про кораблебудівників — модель гордовитої яхти під напнутими вітрилами, про вояків — військова амуніція… Всього — 150 професій. З-поміж них є й призабуті: відвідувачі цікавляться у господаря, хто такі зазначені в переліку лимарі. «То майстри, які роблять для коней шкіряну упряж, — пояснює п. Роман. — Це моєї сестри свекор був лимарем. А нині їх зовсім мало. Навіть батога доброго замовити нікому».

Можна в музеї побачити й дитячу колисочку, яка, кажуть, виколисала 15 поколінь, кіноапарат, яким за молодих років наших бабусь кіномеханіки «крутили» фільми — прості й зворушливі; рубель — не грошову одиницю, а ребристого дерев’яного «предка» нинішньої праски. А ще — ліцитаторський молоток, з яким п. Фабрика, відомий ще й як аукціоніст (ліцитатор), провів не одні торги. «Що тільки не доводилося продавати, — усміхається він. — Різне — від діамантів до коней, від об’єктів приватизації в Чернівцях до картин на мистецькій імпрезі у Франківську». Ну, а кому належить воскова стільникова рамка, й здогадуватися не треба — вулики стоять просто на подвір’ї, за вікном музею.

Через розписані шибки пробиваються сонячні промені й підсвічують на стіні найдорожче для Романа Михайловича фото — його матері, Анни Андріївни, якій у 2005-му могло би виповнитися 100 років. Та її присутність однаково відчувається — навіть незрима. Пам’ятка про неї — дві нагороди — Медаль материнства і орден «Материнська слава». Адже з Божою поміччю виховала сімох діточок. З міцної сім’ї із добрими традиціями походить і п. Оксана, дружина господаря. Може, тому з великим розумінням і повагою поставилася вона до чоловікової ідеї скласти таку шану предкам: «Ми вирішили зробити пам’ятку — і собі, і дітям, і онукам, і всім навколишнім — про нашу велику родину. Бо навіть якщо людина не має «блакитної крові, білої кості», це не означає, що вона не має коренів. Та й, зрештою, чого ми варті без трудового народу, без тих людей, які дають нам хліб і до хліба?! Гадаю, це благородна справа — пригадати ті професії, яким вони себе присвятили. Питаєте, що було найскладнішим у створенні музею? Найважче — переконати себе, що це дійсно необхідно. Але коли ви знаєте, що це потрібно і вам, і вашим близьким, то до праці братися не страшно».

Саме так і сталося в сім’ї Фабрик: очі бояться, а руки роблять. У мерії ані приміщення, ані допомоги не просили — вирішили будуватися просто на подвір’ї. Під сокиру пішла стара крислата грушка, а на її місці заклали наріжний камінь майбутньої споруди. Її проект і внутрішній дизайн придумав сам п. Роман, власноруч і до роботи взявся. Пригадує, що попервах не всі схвально сприйняли його задумку: от якби пивний ларьок надумав відкрити — тоді б зрозуміли. Але друзі, родина — підтримали. Звісно, зрушити таку справу — не тільки організаційно, а й фінансово — подружжю пенсійного віку було непросто. Однак на труднощі не нарікають, тільки тішаться, що мрія їхня здійснилась, і через рік напруженої праці до музею завітали перші відвідувачі. Просто від порога їх зустрічає добрий погляд святого Миколая, змальованого на левкасі. «Чудотворець відомий як покровитель ремесел», — пояснює господар і веде гостей стежками свого й жінчиного родоводу не тільки у часи далекі, а навіть краї заморські. Гордість його колекції — пилка, якій понад 130 років. Привіз її колись із важких заробітків у Філадельфії прадід дружини. Примандрувала через океан і металева пічка, на якій вибито напис «American Union» — Американський Союз: значить, пам’ятає вона ті часи, коли на світовій мапі ще не було сучасної назви Сполучених Штатів Америки. А вже із жару нашої, української, печі витягала запашні хліби велика дерев’яна лопата — пам’ятка про тещу господаря. От і виходить, що правду каже Роман Михайлович: «Як людина іде в небуття, то зазвичай ставлять їй пам’ятник, до якого приходять тільки найближчі. А я вирішив інакше увічнити пам’ять про всю нашу родину — людей знаних і маловідомих — показати їхні професії, розказати, чим займалися, з чого жили — з борті, із серпа, з молота й ковадла, із землі, яка їх годувала. Ну, а внуки й правнуки нехай уже цю збірку розширюють».

Наразі спадкоємці лише спинаються на ноги. Маленькому онукові ще немає трьох рочків, але йому вже все цікаво — і в дідусевому музеї, і на маленькому ошатному подвір’ячку, де навесні білопінно цвітуть яблуньки, а восени медовими гронами віддячує за щоденну турботу виноградна лоза — уособлення родинного зв’язку і давній біблійний символ. Це її старий корінь щороку напуває плоди наступного врожаю, з якого у свій час народжується нове вино, яке вливають у міхи нові.

Наталія Ясинська

Журнал «Жінка» за листопад 2005 р.

 


 

 

Естафета творення — триває

Mузей родинних професій створив на власному подвір’ї заслужений журналіст України мешканець Івано-Франківська Роман Фабрика. За словами пана Романа, аналога йому немає у світі. Тут зібрані знаряддя праці представників майже півтораста професій, якими володіли предки відомого на Прикарпатті майстра пера впродовж двохсот останніх років. 

— Цей музей — скромний дар колишнім трудівникам-ремісникам, а також тим, хто нині в нашій незалежній державі своєю невтомною працею продовжує естафету творення. А ще я хотів зробити своєрідний пам’ятник своїм предкам, розповісти і показати завдяки представленим тут знаряддям праці про їхні професії — чим займалися, з чого жили. Надіюся, що мої діти, внуки, правнуки продовжать цю справу, — з гордістю говорить господар.

У 1970-х роках автора цих рядків вчила англійської мови дружина Романа Фабрики Олександра Степанівна. Не лише ми, старшокласниці, а й її колеги, вчителі, дивувалися, як їй вдається завжди гарно виглядати і поводитися так, мовби у її житті ніколи не було жодних проблем. І лише тепер, побувавши в незвичайному будинку подружжя, я зрозуміла: з таким чоловіком неодмінно почуватимешся впевненою і захищеною.

Роман Михайлович, без перебільшення, з когорти тих людей, яких називають трудоголіками. Він весь час у русі, в пошуку, в реалізації нових задумів. За 66 років опанував чимало професій. У його музеї є шахтарська лопата і лампа. Саме такі тримав у руках, коли починав трудову біографію шахтарем у Воркуті. Було це в середині 1950-х. Звідси, з Воркути, і в армію пішов. Вже тоді дописував до військових газет. В армії вивчився на авіаційного механіка — про це нагадує старенький висотомір. А кінопроектор — то вже з часу роботи кіномеханіком в івано-франківських кінотеатрах. У будівельному технікумі був кимсь на кшталт сучасного ді-джея. Зберіг тодішні магнітофон і радіолу. 

Привертає увагу чималенька колекція фотоапаратів починаючи з початку ХХ століття, адже Роман Фабрика з фотоапаратом — з п’ятого класу. Вміє водити автомобіль і трактор, куховарити, бортникувати, столярувати. А який вправний пан Роман ліцитатор! Цей його талант особливо яскраво проявився на початку 1990-х років, коли розрахунок вівся переважно бартером, а людям потрібні були «живі» гроші. Про тодішні аукціони за участю пана Фабрики нагадує ліцитаторський молоток. Просторий будинок за оригінальним проектом — теж справа його невтомних рук. Разом з дружиною посадили садок, який щедро плодоносить і в якому маса усіляких екзотичних дивовиж.

У сім’ї Фабрик свято бережуть пам’ять про рідних: в одній з кімнат — портрети батьків обох членів подружжя. Відкриття музею родинних професій Роман Михайлович приурочив до 100-річчя від дня народження своєї матері Анни Андріївни. «Найдорожчі для мене експонати — це її орден та медаль «Материнська слава», адже наша сім’я була багатодітною, — хвилюється екскурсовод. — Ось вони — на видному місці. Моя мати — уродженка приміського села Радча. Жила у заможній родині, котра володіла 26 моргами поля і тримала ресторацію. Батько ж, потомствений «колійовець», родом з Івано-Франківська, тоді ще Станиславова. Ще мій дід будував залізницю зі Станиславова до Чернівців. Загалом наша родина має понад 300 років «залізничного» стажу». Ось наша родинна колиска, яка виколисала більше ста немовлят, ось колекції сімейних годинників, ключів, нагород, старовинних монет».

У цій великій родині не бракувало добрих ремісників, учителів, музикантів, є залізничники, військові й суднобудівники. Про їхні професії, котрі годували і нині годують сім’ю, нагадують численні інструменти, пристрої, приладдя — куделя, борона, прядки, теле- та радіолампи, конденсатори, плати і навіть термометр з акумуляторного відділення підводного човна, на якому служив родич з Одеси. Деякі з них датуються ще ХІХ століттям, як-от австрійська швейна машинка «Zinger», якою користувалися теща і дружина власника музею. Над усім цим багатством — ікона із зображенням святого Миколи-чудотворця — покровителя ремесел. 

Збирати експонати до музею господар почав давно. Втім, уся його оселя нагадує музей. Є мисливська кімната, бібліотека і навіть капличка. У бібліотеці в основному словники, довідники, пізнавальна література, біографії відомих людей, книги з мистецтва, філателії, збірники афоризмів тощо. За літературою до Романа Михайловича часто ходять друзі, знайомі, колеги. В робочому кабінеті — численні нагороди, дипломи, грамоти, подарунки, вітальні адреси. Має репортер і незвичайне хобі: в якій би країні не був — звідусіль привозить пляшку чи то коньяку, чи доброго марочного вина. Таким чином назбирав уже цілу колекцію. Може похвалитися і цікавими колекціями мінералів, книжкових мініатюр, екслібрисів — усього не перелічити. Все це десь ним знайдено, куплено, виготовлено або ж подаровано. І головне — скрізь ідеальний порядок, кожна річ на своєму місці, все продумано до деталей. 

Найцікавішими з експонатів музею родинних професій пан Роман вважає пристрій для обсмажування та перемелювання кавових зерен часів Австро-Угорщини, а також банку польської кави ще довоєнного випуску. А найважче, за словами Романа Фабрики, було розшукати старий плуг, щоб повною мірою ілюструвати гасло музею — «Від плуга до комп’ютера». Ледве вмовив селян з Коломийщини, щоб продали. 

Журналістськими стежками Роман Михайлович блукав понад сорок років. «У моєму гороскопі (я Терези) написано: або журналіст, або дипломат, — говорить мій співрозмовник. — Переконаний: репортером треба народитися, адже він повинен не лише дуже багато знати, а й уміти подати інформацію так, щоб читачеві було ­цікаво». 

Куди лише не закидала чоловіка журналістська доля! Ось, до прикладу, самогонний апарат хитромудрої конструкції, привезений з Рогатинського району після спільного рейду з правоохоронцями. Серед експонатів є й міліцейський кашкет, і смугастий жезл, адже якийсь час в органах внутрішніх справ працював зять пана Романа. Взагалі ж у журналіста склалися, можна сказати, товариські стосунки з правоохоронцями. Чимало з них, з котрими не раз виїжджав у рейди, стали його друзями. Молодші ж державтоінспектори хвацько беруть «під козирок», коли Роман Михайлович проїжджає своєю автомашиною. Але репортер ще жодного разу не дозволив собі скористатися такою популярністю. Каже, що відколи за кермом, а це вже 36 років, навіть ковтка пива не випив, не кажучи вже про міцніші напої.

Тривалий час Роман Фабрика вів на обласному радіо програму на правоохоронну тематику «Закон і правопорядок». За це був нагороджений фотоапаратом «Киев». Нагороду вручав тодішній перший заступник міністра внутрішніх справ СРСР генерал-полковник міліції Юрій Чурбанов. Цей фотоапарат теж представлений у музеї. Але й догану, причому єдину за всю свою довгу трудову біографію, репортер отримав теж, так би мовити, завдяки співпраці з міліцією. Було це ще в радянські часи. Він готував репортаж з урочистої церемонії прийняття присяги особовим складом патрульно-постової служби Івано-Франківського міського відділу міліції. У репортажі було використано запис зі словами командира підрозділу: «Рота, смирно!». А в ті часи категорично заборонялося вживати в засобах масової інформації терміни, які б вказували на статус військового чи мілі­цейського підрозділу. Почувши в ефірі команду ротного, цензор негайно повідомив про це керівництву обласного радіокомітету. Начальство спрацювало оперативно: вже ввечері того самого дня, повернувшись з відрядження, пан Роман отримав неприємну звістку про ­догану. 

В останні два десятиліття лауреат численних журналістських премій працював власним кореспондентом Укрінформу. «Щовечора планував роботу на наступний день, складав список, а вранці раптом дзвінок — і все міняється, — згадує ветеран івано-франківської журналістики. — Така була специфіка моєї роботи — хоч розривайся». За експонатами музею родинних професій Романа Фабрики можна простежити й еволюцію журналістики: ручка з пером і чорнильницею-невиливайкою, звичайні авторучки, кулькові ручки, диктофони, друкарські машинки, комп’ютер.

Рік тому, відсвяткувавши 65-літній ювілей, репортер таки вирішив піти на заслужений відпочинок. Втім, усі, хто знає Романа Фабрику, скажуть вам, що не уявляють, як він може відпочивати. І справді, попереду у непосидющого газетяра нові плани — він задумав створити музей прикарпатської журналістики. 

Ірина Шалкітене

Журнал «City Life», № 1 за січень 2007 року

 


 

 

Від батька й до сина

В Івано-Франківську з’явився музей родинних професій

Роман Фабрика вміє дивувати. Відомий прикарпатський журналіст, він пригостить вас і медом, бо займається бджільництвом, і домашнім вином, бо й до цього здатний, і яблуками з власного саду, і виноградом… А ще розводить кролів, курей, столярує, слюсарує, мурує… Як каже сам: «Кручуся від комп’ютера до тачки — усе роблю своїми руками». А тепер у пана Романа з’явився ще один фах, точніше, посада — директора музею. Бо вибудував він на своєму обійсті казкову хатину, зібрав у ній сотні експонатів, які й склали експозицію Музею символів 150 родинних професій. Саме стількома професіями володіли члени великої родини Фабрики впродовж останніх 200 років. Були там хлібороби і лікарі, ковалі і банкіри, чимбарі і прачки, римарі і співаки, і навіть ворожка! Цей музей, зауважує його творець, — скромний дар попереднім поколінням трудівників-ремісників і тим, хто нині своєю невтомною працею продовжує естафету творення. До речі, відкриття музею відбувалося на 100-річчя з дня народження матері пана Романа…

Ігор Роп’яник

«Газета.if.ua», № 25 за 22 вересня 2005 р.

 


 

 

Від плуга до комп’ютера

Так символічно можна охарактеризувати ідею відкритого минулого вівторка Музею родинних професій, автором ідеї проекту та дизайну якого є знаний не тільки на Прикарпатті, а й далеко за межами України титулований журналіст Роман Фабрика.

На подвір’ї своєї садиби, що на Київській вулиці в Івано-Франківську, Роман Михайлович сотворив таке собі маленьке чудо — музей символів 150 родинних професій за останні 200 років. А приурочив він це дійство до 100-річчя від дня народження покійної його матері Анни Андріївни.

На сьогоднішній день нащадки великої родини Р. Фабрики мають професії інженерів, вчителів, лікарів, економістів, юристів, а в минулому найпоширенішими в родині були ковалі, столяри, муляри, домогосподарки.

У відкритті музею взяли участь десятки колег-журналістів. Освятив це дійство керуючий Івано-Франківською єпархією УГКЦ преосвященний владика Володимир Війтишин. Зі значною подією у житті обласного центру привітали Романа Фабрику міський голова ­Зіновій Шкутяк, краєзнавці та колеги.

Василь Артим

Газета «Рідна земля» за 15 вересня 2005 р.

 


 

 

Музей родинних професій

Тринадцяте вересня цього року стало днем народження ще одного музею на Прикарпатті. 

Роман Фабрика зібрав у невеликому приміщенні символи 150 родинних професій за останні 200 років, а відкриття свого дітища приурочив до сторіччя з дня народження матері, Анни Андріївни. «Ось на стіні мамині нагороди, орден та медаль «Материнська слава», — показує гостям експозицію Роман Михайлович. — Вони найдорожчі. Мій батько — з Івано-Франківська, а мати — уродженка села Радча Тисменицького району. Вона з заможної сім’ї, котра мала 26 моргів поля і ресторацію, а батько — потомственний колійовець. Ще мій дід будував залізницю зі Станіславова до Чернівців. Загалом наша родина має понад 300 років «залізничного» стажу».

Сам Роман Фабрика за своє життя опанував чимало професій. Починав трудову діяльність шахтарем у Воркуті (про цю сторінку його біографії нагадують шахтарська шуфля та лампа), вивчився на журналіста, більше сорока років пропрацював у засобах масової інформації. Вміє столярувати, побудував просторий будинок, разом з дружиною Олександрою Степанівною посадив садок, який щедро плодоносить. Роман Михайлович — вправний водій, механік, тракторист, кулінар, пасічник. А тепер, жартує, ще став власником приватного музею. Здається, що він так і «фонтанує» цікавими ідеями, а головне — вміє доводити їх до кінця.

У великій родині Романа Фабрики, здебільшого, були ремісники — добрі майстри і газди. Про їхні професії, котрі годували сім’ї, нагадують інструменти, пристрої, приладдя. Серед його родичів — багато вчителів, музикантів, є військові й суднобудівники, а також правоохоронці. Зокрема, зять Романа Михайловича ще не так давно працював у державтоінспекції. Збирати експонати господар почав давно. Найцікавішим з них він вважає пристрій для обсмажування та перемелювання кавових зерен ще з часів Австро-Угорщини, а також банку польської кави довоєнного випуску. А найважче, зізнається, було розшукати старий плуг, адже девіз музею «Від плуга до комп’ютера». 

— Усе це зроблено з Божою допомогою ось цими руками, — каже господар музею родинних професій. — Останнім часом я часто звертався до Бога, бо хворів, переживав, що не встигну, підведе погода. А сьогодні он яка погожа днина. Ось цим музеєм я хотів зробити своєрідний пам’ятник нашій родині, розповісти і показати символами про їхні професії, чим займалися, з чого жили. І надіюся, що мої діти, внуки, правнуки продовжать цю справу. 

Після того як владика Володимир Війтишин освятив приміщення та експозицію, він подарував його господарю Святе письмо. А міський голова Івано-Франківська Зіновій Шкутяк сказав, що чудовий музей виник з любові до свого роду та світлого розуму, а таке придумати могла тільки людина з великою душею та невичерпною фантазією. До слова, як зізнався у розмові з численними представниками центральних та обласних засобів масової інформації Роман Фабрика, він має задум створити у своєму робочому кабінеті музей прикарпатської журналістики. І попросив колег приносити цікаві речі для майбутньої експозиції. 

Газета «Версії. Факти», № 16 за вересень 2005 р.

 


 

 

Серед експонатів — міліцейський кашкет

Нещодавно на подвір’ї відомого на Прикарпатті журналіста Романа Фабрики відкрився музей, якого, за словами господаря, немає ніде у світі. У ньому зібрані символи 150 професій, якими займалися члени його родини за останні 200 років. Серед експонатів є міліцейський кашкет і смугастий жезл.

Відкриття свого дітища Роман Михайлович приурочив до сторіччя з дня народження матері, Анни Андріївни.

— Ось на стіні — мамині нагороди, орден та медаль «Материнська слава», — показує гостям експозицію господар музею. — Вони найдорожчі. Мій батько — з Івано-Франківська, а мати — уродженка приміського села Радча. Вона з заможної сім’ї, яка мала 16 моргів поля і ресторацію, а батько — потомствений «колійовець». Колись ще мій дід прокладав залізницю зі Станіславова до Чернівців. Загалом наша родина має понад 300 років «залізничного» стажу!

Сам Роман Фабрика за своє життя опанував чимало професій. Починав трудову діяльність шахтарем у Воркуті (про цю сторінку його біографії нагадують шахтарська лопата і лампа), згодом вивчився на журналіста, більше сорока років пропрацював у засобах масової інформації. Роман Михайлович — вправний водій, механік, тракторист, кулінар, пасічник, ліцитатор. В юності працював кіномеханіком, а тепер, жартує, ще й став власником приватного музею.

Здається, що він так і «фонтанує» цікавими ідеями, а головне — вміє доводити їх до кінця.

— Ось цим музеєм я хотів зробити своєрідний пам’ятник нашій родині, розповісти і показати в символах про їхні професії, чим займалися, як жили. І надіюся, що мої діти, онуки, правнуки продовжать цю справу, — каже господар.

У великій родині Романа Фабрики здебільшого були ремісники — добрі майстри і газди. Про їхню працю нагадують інструменти, пристрої, приладдя. Серед його родичів — багато вчителів, музикантів, є військові й суднобудівники, а також правоохоронці. Зокрема, зять Романа Михайловича ще донедавна працював у Державтоінспекції. Збирати експонати господар почав давно. Є в експозиції й самогонний апарат хитромудрої конструкції, якого Роман Михайлович привіз із Рогатинського району після спільного рейду з міліцією. Він тривалий час готував на обласному радіо передачу на правоохоронну тематику «Закон і правопорядок», за яку отримав нагороду від першого заступника міністра внутрішніх справ СРСР генерала Юрія Чурбанова — фотоапарат «Киев». 

Зі співпрацею з вартовими правопорядку пов’язаний досить курйозний випадок у біографії заслуженого журналіста України. Якось, а це було ще за радянських часів, Р. Фабрика робив репортаж з урочистої церемонії прийняття Присяги особовим складом патрульно-постової служби Івано-Франківського міськвідділу міліції. Наступного дня матеріал прозвучав у ранковій програмі, а ввечері Роман Фабрика повернувся з відрядження з Городенківського району і з подивом дізнався, що отримав за нього … догану. Виявляється, що використав у репортажі синхрон командира підрозділу, де були такі слова: «Рота, струнко!». Цензор почув це в ефірі й одразу «просигналізував» керівництву Облрадіокомітету. У той час вживати в засобах масової інформації терміни, які б вказували на статус військового чи міліцейського підрозділу, категорично заборонялося — «державна таємниця». Та догана була єдиною в трудовій книжці Романа Фабрики.

За час своєї тривалої творчої кар’єри Роман Михайлович надбав багато друзів, у тому числі й серед працівників правоохоронних органів. Його колоритну постать впізнають на вулицях, ринках, а старші (за віком) офіцери Державтоінспекції, з якими йому доводилося не раз виїжджати у рейди, по-військовому вітаються, коли він проїжджає своїм авто. Наш герой, до слова, має неабиякий стаж водія. За кермом він уже 50 років. Незважаючи на таку «впізнаваність», ніколи не зловживає цим. 

— Коли я за кермом — жодного разу не дозволив собі ковтка пива, не кажучи вже про міцніші напої, — говорить Роман Фабрика.

Нещодавно заслужений журналіст України відсвяткував своє 65-річчя. Останні два десятиліття він працює власним кореспондентом Укрінформу. Та вирішив піти на заслужений відпочинок, аби мати більше часу на свої захоплення. Фабрика має задум створити у своєму робочому кабінеті ще й музей прикарпатської журналістики. У майбутній експозиції, без сумніву, будуть і речі, пов’язані з його тридцятирічною творчою співпрацею з міліцією. 

Ігор Голинський

Журнал «Іменем Закону», № 7 за 17 лютого 2006 р.

 


 

 

Фабрика ремесел Романа Фабрики

Журналіст на власному подвір’ї створив Музей родинних професій

Ошатне обійстя Романа Фабрики на тихій вуличці Київській в Івано-Франківську впадає у вічі. Кожна деталь у дворі продумана до найменшої дрібнички. Посередині дзюрчить декоративний струмочок, за невеликою теплицею з огірками у загорожі цвірінькають перепілки. З іншого боку — цегляний будиночок. Це і є гордість ґазди — Музей родинних професій.

За шість років тут побувало понад п’ять тисяч відвідувачів. «Нещодавно приймав делегацію із Канади, — хвалиться чоловік. — Девіз мого музею — «Від плуга до комп’ютера». Експонати — прилади, які застосовують у різних ремеслах. Я довідався, чим займалися у моєму роду за останні двісті років. Коли занурився у своє генеалогічне древо, дізнався: упродовж двох століть представники мого роду освоїли понад півтори сотні професій. Були хлібороби, лісоруби, ковалі, пасічники, лудильники, музиканти, лікарі, кравці, вчителі, пекарі, агрономи, пожежники»…

У кожному музеї проходять виставки. Не відступив від цієї традиції і Роман Михайлович. «Цю виставку я створив недавно, — показує на світлини на стіні будівлі. — Щодесять днів буду змінювати тематику. Зараз експоную знімки на тему «Кличуть у гори трембіти» — про гуцулів».

Ідея створити музей Роману Михайловичу… наснилася. Уві сні, який став віщим, чоловік побачив майбутню будівлю, елементи оздоблення. Вранці усе розповів дружині і – до справи. Від нічних видінь до втілення у життя минуло не більш як півроку. Увесь цей час Роман Михайлович ні про що інше думати не міг. Перед входом до музею стоїть плуг. 

«Усе це я зробив власними силами, — хвалиться господар. — Ні в кого нічого не просив. З експонатами проблем не було. Лише плуга довелося пошукати — прид­бав на Коломийщині. З мого родинного реманенту мало що зосталося — його разом зі статками працьовитих родичів із села по маминій лінії відіб­рала радянська влада. Старожитності збирав по селах». 

У музеї сотні інструментів, пристроїв, механізмів, апаратів, предметів побуту, різноманітне домашнє начиння, посуд, одяг. Серед унікальних експонатів — родинний, виготовлений 200 років тому австрійськими майстрами світильник і такого ж віку вага, що збереглася у родині дружини Оксани. Є тут і почесна грамота дружини за 4-й клас, колиска, в якій виколисали півсотні дітей, бальна сукня доньки… З-поміж розмаїття ремесел, якими володіли поперед­ники роду Фабрики, найпочеснішим був фах залізничника. Першопрохідцем у цій справі був дід Нестор, який ще за цісаря прокладав колію від Станіслава до Чернівців. Батько Романа Михайловича працював на колії сорок років. А загальний залізничний стаж Фабрик перевищує 250 років. В експозиції представлено чи не найбільше речей, пов’язаних із роботою на залізниці: давні ліхтарі та семафор кінця ХІХ — початку ХХ століть. «Це старовинний електролічильник із Галича, — бере до рук один із експонатів пан Фабрика, — на ньому все польською мовою. А це унікальна американ­ська друкарська машинка Remington. Помітив цікавий нюанс на радіоприймачі «Телефункен» 1933 року — на ньому є всі столиці, крім Москви. А це лампа, яка показує, чи є в шахті багато метану. Свою трудову діяльність я починав на шахті у Воркуті». 

На видному місці — портрет матері Романа Михайловича — Анни Андріївни, який разом з іконою Миколи-Чудотворця, покровителя ремесел, став духов­ним оберегом музею. Медаль та орден «Материнська слава» — у багатодітній сім’ї Фабрик народилося четверо хлопчиків і троє дівчаток — найдорожчі експонати. «Греко-католицький єпископ освятив музей 13 вересня 2005 року, — веде далі співрозмовник. — Саме цього дня моїй мамі виповнилося б сто років. Вона лише трохи не дожила до столітнього ювілею».  

Інна Гончарук

Газета «Високий замок» за 22 травня 2012 р.

 

Із книги відгуків

  • Цікаве місце і дуже гостинний господар. Музей знаходиться у дворі приватного будинку, господаря, має багато цікавих експонатів, і не є звичайним музеєм. Багато цікавих історій від пана Романа Михайловича та гарний настрій вам гарантований!
    Віктор Коваленко
  • Музей оставил неизгладимое впечатление. Прожив 40 лет, я не встречала нигде музея семейных профессий. Очень было интересно и познавательно. Хотелось бы, чтобы музей и дальше расширялся.
    С уважением, Г. Н. Филипчук, м. Самара (Росія)
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
  • 11
  • 12
  • 13
  • 14
  • 15