Жорна голодного дитинства

Три роки тому, створюючи свій музей родинних професій, розшукуючи для нього деякі атрибути колишнього ґаздування наших попередників, згадав про жорна. І досі у вухах звучать про цей пристрій слова поета: «Цілую руки, що крутили жорна у переддень космічної доби…».

На превеликий жаль, сучасне молоде покоління, яке приходить на екскурсію до музею, чимало знає про космос, про ракети й кораблі, що здіймаються до зірок, а ось про звичайні елементарні жорна, які неодмінно були у їхніх бабусь-прабабусь, майже й не чули і не бачили. І доводиться розповідати, показувати школярам, студентам, що то за диво — домашній млин — жорна і як з їх допомогою жорнували збіжжя. 

Технічний прогрес, електрика, енергетика, машинобудування запропонували людям більш ефективні пристрої, млини, круподерки тощо. Нині колишні жорна вийшли з ужитку. Вони віджили свій вік. І добре, що деякі ґазди про всяк випадок заховали свої ручні млинки, що й забули місця схову… Але пригадую, траплялися й такі бабусі, що ні за яку ціну не бажали розпрощатися зі своїми годувальницями. 

— Хтозна, може, ще знадобляться, — тихо промовляє старенька господиня та й акуратно поправляє ряднину, під якою мирно спочивали два камені… З давніх-давен вони і їм подібні розмелювали, подрібнювали зерно. «Жорна» — так у наших краях називали цей нехитрий пристрій, а десь в інших закутках України вони мали назви «крупник», «млинець», «мельничка»… Отож жорна мають давню історію. Про цей млинок з двох каменів згадує навіть Нестор-літописець у «Повісті временних літ». Тому й не дивно, що жорна були колись майже в кожній оселі, в кожній сім’ї. Зробити їх було не так вже й важко. Основне — два добротно обтесані камені — нижній і верхній (рухомий), з отвором посередині для засипання зерна. Оці два камені обрамляли в дерев’яну коробку, і домашній млин готовий був вірно служити багатодітній сім’ї, цілій родині. 

Зі сльозами на очах нині пригадую і своє голодне дитинство. Не без гордості, стверджують мої старші брати і сестри, що завдяки жорнам, які змайстрував наш батько, у голодні роки вижили вони, вижив і я. Кілька жменьок жита, пшениці, а найчастіше з десяток качанів кукурудзи, колективно змелених на наших жорнах, давали можливість заклопотаній мамі зварити дітям кулешу, рідкий чир, приготувати затірку. Так було в голодному 1940 році, коли я народився, а також у час німецької окупації. До речі, гітлерівці відбирали жорна. Під загрозою смертної кари фашистський режим вимагав здавати жорна. Зерно потрібно було для фронту. Але люди для себе таки жорнували збіжжя. А після Другої світової війни, в залежності від часу і обставин, передавали борошно лісовикам — борцям за волю України. Тому-то крутилися, поскрипуючи, жорнові камені вночі, щоб перед світанком заховати мельничку і мати трохи борошна для скромного сніданку. Дуже влучно про жорна написав свого часу Василь Симоненко:

Народе мій! Титане непоборний,
Що небо підпирає голубе!
Твій гордий подвиг не принизять жорна —
Вони лиш возвеличують тебе…

Нині жорна можна зустріти у деяких музеях, та дуже рідко — в оселях. Нещодавно мені довелось побачити в одному із сіл Тлумацького району надзвичайно маленькі, можна сказати, міні-жорна. Невідомий майстер зробив їх такими, що одразу й не второпаєш, жорна це чи скринька для усяких хатніх дрібниць.

Пригадую, як десь у 1946–1947 голодних роках і мені довелось слабими маленькими рученятами разом зі старшими крутити камінь. Нелегка це була для мене, дитини-підлітка, робота, але розуміли — не змелеш, не наскребеш борошна — не буде на столі кулеші з кислим молоком. 

З хлібом у той час було сутужно, згодом батько-залізничник отримував хлібні картки. А з часом, коли життя у місті налагодилося, коли хліб можна було вільно купувати, а згодом і борошно, то наші жорна опинилися в селі у родички, яка молола на нашому млинку зерно для курей. Їхати до неї, щоб забрати для музею жорна нашого голодного-холодного дитинства, якось не посмів. Але в моєму музеї, де зібрані 150 символів професій нашої великої родини за 200 років, є і жорна. У них також цікава історія.

Понад 60 років тому до нас вони потрапили з польських Бескидів, з Лемківщини. Як великий скарб везли з собою ці жорна батьки Меланії Йосипівни Копистянської-Смулки. Багато років вона працювала вчителькою англійської мови в Івано-Франківській ЗОШ № 11. Моя дружина була її колегою. 

Коли п. Меланія довідалася, що досліджую Лемківщину, що створюю музей, то обіцяла подарувати нам свої жорна. На превеликий жаль, ця щира і добра жінка не встигла власноручно передати мені жорна. Рік тому вона передчасно відійшла у віч­ність. Царство їй небесне. Але одного осіннього дня зателефонував її син Ярема: «Приїжджайте, заберіть собі обіцяні мамою жорна». 

Ще одним раритетом поповнився родинний музей. Жорна, змайстровані у Бескидах, дуже нагадують мені колишні наші, зроблені батьком. 

Нині вони стали мовчазним експонатом, але будь-якої миті готові далі слугувати людям. Звичайно, якщо виникне така потреба. Але краще, щоб її не було…

Роман Фабрика

Газета «Репортер», № 6 за 7 лютого 2008 р.

 

Я був учасником і свідком багатьох подій

Я народився в Радчі, під Станіславом, де жила мамина мама. Однак довго ми там не прожили, бо батько, залізничник за професією, піднайшов у місті квартиру і ми оселилися на Майзлях. А вже восени 1945-го перебралися в будинок поляка п. Новака, який виїхав до Польщі, на вул. Плянтову. Згодом це була Жовтнева, а нині — вулиця Сагайдачного. День і ніч повз будинок курсували потяги: з військовою амуніцією, з солдатами, з полоненими німецькими вояками, з вугіллям, деревиною...

Моя дитяча пам’ять дуже цупка. Пригадую, як десь у 1946 році мамі вручили «Медаль материнства» — нагороду за те, що народила шестеро дітей. А ще їй видали кілька метрів шовкової тканини, але вона не пошила собі з неї сукню: тканину відкупила сусідка, а отримані гроші мама витратила на шкільні підручники для найстаршого сина Ярослава.

Минали роки, виростали діти. Школа навчала читати й писати, а вдома виховувала праця: крутили жорна, ходили до магазину купувати хліб. Пригадую хлібні картки, черги. Чомусь вони й нині мені приходять у снах. Може, їх навіюють сучасні черги до електронних кас у супермаркеті «Сільпо»?..

Навчався я в колишній середній залізничній школі № 12, що на Вовчинецькій, 103. Тепер там ЗОШ № 16. Може, нинішнім учням мало що відомо про ті далекі роки навчання моїх ровесників у залізничній школі. Але моя пам’ять береже все до найменших подробиць. Пам’ятаю вчителів, директорів — щирих, вимогливих, досвідчених... особливо вчителя фізики та астрономії Володимира Івановича Лисенка. Він умів відкривати перед нами не тільки закони фізики, але й щось значно більше, те, що допомагало нам знаходити вірні життєві дороги. Його наука супроводжує і сьогодні, коли календар відраховує мені 72-й рік. Добре пам’ятаю післявоєнні руїни міської ратуші і день, коли був позолочений купол на цій найвищій будівлі історичної частини нашого міста.

Як репортер, я був учасником і свідком багатьох подій: першого рейсу міського тролейбуса, відкриття руху по новому шляхопроводу на Галицькій вулиці, торжества з нагоди здачі в експлуатацію нових заводів, поліклінік, лікарень, дитячих садків, шкіл, магазинів, ресторанів... Мені пощастило першим розповісти про розкопки жертв тоталітарного режиму в Дем’яновому Лазі 22 роки тому; разом з кількома однодумцями першим вийшов в ефір на хвилях міського телебачення, ввів у широке використання звертання «Шановні краяни», провів перший мистецький аукціон... Та хіба можна зараз перелічити все, що бачив, чув, пережив, описав за 55 років праці у газетах, на Українському та обласному радіо, на телебаченні, в українському національному інформаційному агентстві «ТАРС-РАТАУ-Укрінформ»?

Про моє життя, про життя моєї родини, сім’ї в Івано-Франківську вже сьомий рік розповідає створений мною музей родинних професій, який до ювілею рідного міста запропонує відвідувачам оновлену експозицію.

Роман Фабрика

Газета «Західний кур’єр», січень 2012 р.

 

Із книги відгуків

  • Наверное, надо обладать и талантом коллекционера, и природным вкусом, и вдохновением настоящего художника. Все воплощено в универсальном таланте Романа Михайловича. Талантливая земля рождает талантливых людей. Желаю Вам здоровья, благополучия, неиссякаемой энергии и исполнения всех Ваших далеко идущих планов.
    С любовью и уважением, Елена Крипак, гостья из Беларуси
  • Музей родинних професій — унікальне рішення, що вперше завдяки невтомному ініціатору заповнила прогалину у світовій музейній справі. Вдячний і сповнений приємних вражень, а також, подивований, покидаю цю прекрасну садибу.
    З пошаною, Августин Басюк, художник і скульптор
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
  • 11
  • 12
  • 13
  • 14
  • 15