Жорна голодного дитинства

Три роки тому, створюючи свій музей родинних професій, розшукуючи для нього деякі атрибути колишнього ґаздування наших попередників, згадав про жорна. І досі у вухах звучать про цей пристрій слова поета: «Цілую руки, що крутили жорна у переддень космічної доби…».

На превеликий жаль, сучасне молоде покоління, яке приходить на екскурсію до музею, чимало знає про космос, про ракети й кораблі, що здіймаються до зірок, а ось про звичайні елементарні жорна, які неодмінно були у їхніх бабусь-прабабусь, майже й не чули і не бачили. І доводиться розповідати, показувати школярам, студентам, що то за диво — домашній млин — жорна і як з їх допомогою жорнували збіжжя. 

Технічний прогрес, електрика, енергетика, машинобудування запропонували людям більш ефективні пристрої, млини, круподерки тощо. Нині колишні жорна вийшли з ужитку. Вони віджили свій вік. І добре, що деякі ґазди про всяк випадок заховали свої ручні млинки, що й забули місця схову… Але пригадую, траплялися й такі бабусі, що ні за яку ціну не бажали розпрощатися зі своїми годувальницями. 

— Хтозна, може, ще знадобляться, — тихо промовляє старенька господиня та й акуратно поправляє ряднину, під якою мирно спочивали два камені… З давніх-давен вони і їм подібні розмелювали, подрібнювали зерно. «Жорна» — так у наших краях називали цей нехитрий пристрій, а десь в інших закутках України вони мали назви «крупник», «млинець», «мельничка»… Отож жорна мають давню історію. Про цей млинок з двох каменів згадує навіть Нестор-літописець у «Повісті временних літ». Тому й не дивно, що жорна були колись майже в кожній оселі, в кожній сім’ї. Зробити їх було не так вже й важко. Основне — два добротно обтесані камені — нижній і верхній (рухомий), з отвором посередині для засипання зерна. Оці два камені обрамляли в дерев’яну коробку, і домашній млин готовий був вірно служити багатодітній сім’ї, цілій родині. 

Зі сльозами на очах нині пригадую і своє голодне дитинство. Не без гордості, стверджують мої старші брати і сестри, що завдяки жорнам, які змайстрував наш батько, у голодні роки вижили вони, вижив і я. Кілька жменьок жита, пшениці, а найчастіше з десяток качанів кукурудзи, колективно змелених на наших жорнах, давали можливість заклопотаній мамі зварити дітям кулешу, рідкий чир, приготувати затірку. Так було в голодному 1940 році, коли я народився, а також у час німецької окупації. До речі, гітлерівці відбирали жорна. Під загрозою смертної кари фашистський режим вимагав здавати жорна. Зерно потрібно було для фронту. Але люди для себе таки жорнували збіжжя. А після Другої світової війни, в залежності від часу і обставин, передавали борошно лісовикам — борцям за волю України. Тому-то крутилися, поскрипуючи, жорнові камені вночі, щоб перед світанком заховати мельничку і мати трохи борошна для скромного сніданку. Дуже влучно про жорна написав свого часу Василь Симоненко:

Народе мій! Титане непоборний,
Що небо підпирає голубе!
Твій гордий подвиг не принизять жорна —
Вони лиш возвеличують тебе…

Нині жорна можна зустріти у деяких музеях, та дуже рідко — в оселях. Нещодавно мені довелось побачити в одному із сіл Тлумацького району надзвичайно маленькі, можна сказати, міні-жорна. Невідомий майстер зробив їх такими, що одразу й не второпаєш, жорна це чи скринька для усяких хатніх дрібниць.

Пригадую, як десь у 1946–1947 голодних роках і мені довелось слабими маленькими рученятами разом зі старшими крутити камінь. Нелегка це була для мене, дитини-підлітка, робота, але розуміли — не змелеш, не наскребеш борошна — не буде на столі кулеші з кислим молоком. 

З хлібом у той час було сутужно, згодом батько-залізничник отримував хлібні картки. А з часом, коли життя у місті налагодилося, коли хліб можна було вільно купувати, а згодом і борошно, то наші жорна опинилися в селі у родички, яка молола на нашому млинку зерно для курей. Їхати до неї, щоб забрати для музею жорна нашого голодного-холодного дитинства, якось не посмів. Але в моєму музеї, де зібрані 150 символів професій нашої великої родини за 200 років, є і жорна. У них також цікава історія.

Понад 60 років тому до нас вони потрапили з польських Бескидів, з Лемківщини. Як великий скарб везли з собою ці жорна батьки Меланії Йосипівни Копистянської-Смулки. Багато років вона працювала вчителькою англійської мови в Івано-Франківській ЗОШ № 11. Моя дружина була її колегою. 

Коли п. Меланія довідалася, що досліджую Лемківщину, що створюю музей, то обіцяла подарувати нам свої жорна. На превеликий жаль, ця щира і добра жінка не встигла власноручно передати мені жорна. Рік тому вона передчасно відійшла у віч­ність. Царство їй небесне. Але одного осіннього дня зателефонував її син Ярема: «Приїжджайте, заберіть собі обіцяні мамою жорна». 

Ще одним раритетом поповнився родинний музей. Жорна, змайстровані у Бескидах, дуже нагадують мені колишні наші, зроблені батьком. 

Нині вони стали мовчазним експонатом, але будь-якої миті готові далі слугувати людям. Звичайно, якщо виникне така потреба. Але краще, щоб її не було…

Роман Фабрика

Газета «Репортер», № 6 за 7 лютого 2008 р.

 

Я був учасником і свідком багатьох подій

Я народився в Радчі, під Станіславом, де жила мамина мама. Однак довго ми там не прожили, бо батько, залізничник за професією, піднайшов у місті квартиру і ми оселилися на Майзлях. А вже восени 1945-го перебралися в будинок поляка п. Новака, який виїхав до Польщі, на вул. Плянтову. Згодом це була Жовтнева, а нині — вулиця Сагайдачного. День і ніч повз будинок курсували потяги: з військовою амуніцією, з солдатами, з полоненими німецькими вояками, з вугіллям, деревиною...

Моя дитяча пам’ять дуже цупка. Пригадую, як десь у 1946 році мамі вручили «Медаль материнства» — нагороду за те, що народила шестеро дітей. А ще їй видали кілька метрів шовкової тканини, але вона не пошила собі з неї сукню: тканину відкупила сусідка, а отримані гроші мама витратила на шкільні підручники для найстаршого сина Ярослава.

Минали роки, виростали діти. Школа навчала читати й писати, а вдома виховувала праця: крутили жорна, ходили до магазину купувати хліб. Пригадую хлібні картки, черги. Чомусь вони й нині мені приходять у снах. Може, їх навіюють сучасні черги до електронних кас у супермаркеті «Сільпо»?..

Навчався я в колишній середній залізничній школі № 12, що на Вовчинецькій, 103. Тепер там ЗОШ № 16. Може, нинішнім учням мало що відомо про ті далекі роки навчання моїх ровесників у залізничній школі. Але моя пам’ять береже все до найменших подробиць. Пам’ятаю вчителів, директорів — щирих, вимогливих, досвідчених... особливо вчителя фізики та астрономії Володимира Івановича Лисенка. Він умів відкривати перед нами не тільки закони фізики, але й щось значно більше, те, що допомагало нам знаходити вірні життєві дороги. Його наука супроводжує і сьогодні, коли календар відраховує мені 72-й рік. Добре пам’ятаю післявоєнні руїни міської ратуші і день, коли був позолочений купол на цій найвищій будівлі історичної частини нашого міста.

Як репортер, я був учасником і свідком багатьох подій: першого рейсу міського тролейбуса, відкриття руху по новому шляхопроводу на Галицькій вулиці, торжества з нагоди здачі в експлуатацію нових заводів, поліклінік, лікарень, дитячих садків, шкіл, магазинів, ресторанів... Мені пощастило першим розповісти про розкопки жертв тоталітарного режиму в Дем’яновому Лазі 22 роки тому; разом з кількома однодумцями першим вийшов в ефір на хвилях міського телебачення, ввів у широке використання звертання «Шановні краяни», провів перший мистецький аукціон... Та хіба можна зараз перелічити все, що бачив, чув, пережив, описав за 55 років праці у газетах, на Українському та обласному радіо, на телебаченні, в українському національному інформаційному агентстві «ТАРС-РАТАУ-Укрінформ»?

Про моє життя, про життя моєї родини, сім’ї в Івано-Франківську вже сьомий рік розповідає створений мною музей родинних професій, який до ювілею рідного міста запропонує відвідувачам оновлену експозицію.

Роман Фабрика

Газета «Західний кур’єр», січень 2012 р.

 

Із книги відгуків

  • Диву даєшся, як же треба любити і знати свій родовід, щоб передати на мікроскопічній площі захоплення 150 професіями, якими володіли твої предки і вся родина. У вихованні нашого молодого покоління родинний музей п. Романа Фабрики є неоціненною базою.
    Ганна Карась, заслужений працівник культури України, професор
  • Я багато де був, багато музеїв бачив, але Музей сімейних професій справив на мене найбільше враження. Багато цікавих життєвих історій, котрі дуже сподобались. Сподіваюсь потрапити до Музею сімейних професій при наступному відвідуванні Станіслава.
    Із щирою вдячністю за час та екскурсію, Антон Дикань, м. Київ. 22.05.2015
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
  • 11
  • 12
  • 13
  • 14
  • 15